Интервью

Пожалуйста, оцените Оценка 1 Оценка 2 Оценка 3 Оценка 4 Оценка 5  

 

— Як Ви відкрили в собі пасторське покликання? Ви мріяли про це з дитинства, чи, можливо, так склалися обставини? 

— Я народився в сім’ї  віруючих батьків. Мій дідусь і бабуся також були віруючими, і в нашому домі, починаючи з 30-х років, проходили богослужіння.  Мого дідуся посадили до  в’язниці 1939 року саме за те, що він віддав свій дім під Дім молитви. Там він і помер, так і не повернувшись додому. Мій батько і моя мати продовжували проводити служіння вдома. Тобто з самого дитинства я ріс у віруючій спільноті.

Я підростав. Час був нелегкий, 50-ті роки, — у школі дітей віруючих дражнили, називали «штундами». Саме в той час у мене з’явилося бажання навчатися в духовній семінарії. Я не знав де вона є, якою вона є, як туди можна потрапити, і я точно знав, що у нас в країні таких семінарій немає. Проте одного разу у мене з’явилося ніби відкриття — тверде переконання, що я буду навчатися в духовній семінарії.  Після закінчення школи я намагався вступити до технікуму, але це було неможливо. На особових справах віруючих була яскрава червона відмітка «віруючий», тож приймальні комісії навіть не розглядали документи.

Як молодий хлопець, який виріс у віруючій сім’ї, я активно брав участь у служінні, у роботі з молоддю, хоча це було надзвичайно складно: молодіжне служіння офіційно було заборонено, нас іноді затримувала міліція. Однак це не зупиняло, ми навіть їздили до інших церков з відвідуваннями, спілкувалися, підтримували одне одного. У 1965 році вночі я прийняв хрещення по вірі.

Так сталося, що через три роки, коли я повернувся з армії, мене поставили на служіння проповідника. Це був 1968 рік. Через те, що почав проповідувати, мене дуже швидко висунули на дияконське служіння. І вже в 1970 році мене було обрано пастором районної церкви. Це була досить активна церква у Дунаївцях (Хмельниччина). Звичайно, то не була мрія — моєю мрією залишалося навчання. Але це були ті обставини, які допомагали мені зростати духовно, опановувати служіння. А в 1971 році мені випала можливість навчатися на заочних біблійних курсах у Москві. І коли я служив пастором та навчався на заочних біблійних курсах, бажання навчатися у духовній семінарії зросло в мені ще сильніше.

Курси у Москві я закінчив досить успішно, і як одного з найкращих студентів мене направили на навчання до духовної семінарії в Гамбург (ФРН). Там я навчався стаціонарно, відпала необхідність працювати, оскільки семінарія взяла на себе всі витрати на утримання. Навчання тривало два роки. Знаходячись там, я залишався пастором церкви у Дунаївцях. Церква була гарна, активна, продовжувала зростати.

У 1975 році я повернувся з навчання, і мене запросили до Києва в якості референта старшого пресвітера по Україні. Через рік мене обрали пастором церкви в Ірпені, а згодом — старшим пресвітером по Київській області.

— Чим відрізняється церква нового тисячоліття?

— В основному своїми можливостями. У тій церкві, в яку прийшов служити я, не було недільної школи, малих груп, відокремленого молодіжного служіння. Звершувати служіння було набагато складніше, адже штрафували навіть за те, що в церкву приходили діти. Звичайно, на служінні були різні види діяльності, тож і діти, і молодь брали участь, розповідали вірші та співали. Але сьогоднішня церква набагато багатша в плані вибору засобів звершення служіння.

Не можна сказати, що тоді церква була не такою активною — просто активність була іншою. Окрім цього, у той час церква виконала дуже важливе завдання: зберегла вірність Слову Божому та віру. Той час заохочував для цього. І хоча не було можливості євангелізувати різними способами, люди могли бачити основне: зміни, які відбувалися в особистому житті людей.

— Що особливого було в церкві, коли Ви починали своє служіння?

— Пастор мав великий авторитет. Його сприймали як особливу людину, саме до нього зверталися по всіх важливих питаннях. Не було декількох пасторів, які б відповідали за різні напрями служіння: був пастор і диякони як його помічники.

Можна зазначити, що під час богослужінь дуже велика увага приділялася загальному співу, — напевно, тому, що це було те, що вся церква робила разом. А більші церкви мали хор. І коли при нагоді хори відвідували інші церкви, це було надзвичайною подією.

— Як змінилася молодь, її роль, значення в церкві?

— Сьогодні молодь вільніша у своїх розвагах, своїх діях; має значно більше можливостей. Тому вона є більш розвинутою. Але в той час проявлялись лідери, молоді люди охочіше брали на себе відповідальність і згруповували навколо себе молодь. Молодь була простіша.

Але я ставлюся з розумінням до сучасної молоді, навіть якщо вона поводить себе не так, як колись. Більше можливостей — це означає більше спокус. Моє побажання, щоб старші служителі допомагали молоді, направляли її, тому що душа молодої людини залишається тою самою. Вона потребує теплоти, правильного ставлення і підбадьорення. Її легко вразити, але в той самий час легко підбадьорити добрим словом.

Моє завдання і бажання — допомагати молоді. Цим я керувався коли звершував служіння і по Україні, і по всьому колишньому СРСР. Одним словом, з розумінням ставитися до молоді і до тих умов, в яких вона сьогодні перебуває.

— Чи існує для Вас образ ідеальної церкви?

— Якщо був би такий образ, то не було б семи послань до церков в Азії. Наприклад, якщо до Філадельфійської церкви мало зауважень, то є заклик, щоб вони стояли в вірі, бо дуже легко похитнутися. Я знаю, що там, де є люди, — завжди є проблеми. Але мені подобається вислів: «Якщо навіть здається, що церква в руках сатани, вона все одно в руках Божих». Церква — це будівництво Бога. Тобто ідеальної церкви не існує, але має бути бажання вдосконалюватися.

Звичайно, є основні критерії, які допомагають церкві бути такою, якою її задумав Бог. І одним з таких критеріїв є гарне вчення, адже овечки потребують гарної їжі. І мені подобається воно в Ірпінській Біблійній Церкві. 

Основою церкви є Слово Боже і перебування в Ісусі Христі, як і спілкування з молитвою та Вечеря Господня (Дії 2,42).

— Як Ви вважаєте, яке значення мало переслідування християн у недалекому минулому?

— Переслідування були відомі ще першим християнам від часів Нерона і до того часу, коли християнство стало державною релігією (на початку ІV століття). Як правило, переслідування очищали, у Церкві залишалися ті, хто справді був готовий слідувати за Христом, незважаючи ні на що. Переслідування, разом з тим, що обмежували можливості для проповіді, у той же час тримали віруючих у готовності йти і страждати за Христа. Навіть якщо згадати 30-ті роки, коли всі євангельські церкви були закриті, а християни жорстоко переслідувалися сталінським режимом, церкви збереглися. Збиралися вдома; коли чоловіків арештовували, жінки зберігали домашню церкву. Таким чином триває ствердження, очищення і прогрес. Коли люди невіруючі бачили, як християни і в тюрмах, і в гоніннях продовжували слідувати за Христом, то теж схилялися до такої віри.

Але не можна не сказати, що воно надзвичайно вдарило по можливостям широкої євангелізації, які, наприклад, є сьогодні. А тому мета сьогодення — поширити і донести Євангелію до найбільшої кількості людей.

— Яке значення має Об’єднання церков і наскільки важливо для помісної церкви бути його членом?

— Я думаю, що коли ми єдині, то ми є сильнішими. Братство збереглося в тяжкі часи, тому що віруючі були єдині. Також існує серйозне підґрунтя для єдності: рішення Єрусалимської церкви мало важливе значення для інших церков. Мають бути правильні зв’язки. Необхідно пам’ятати, що кожна церква є самостійною і автономною, просто вона потребує гарних зв’язків з іншими церквами. Коли ми в єдності, ми гарно репрезентуємо себе в суспільстві, в якому знаходимося.

Тому я вважаю, що коли є Союз, і є правильне сталення до нього і членства церкви в ньому — усе на своїх місцях. Зараз є багато церков, які не входять у жодні об’єднання. Можливо, там все нормально, але ми не знаємо, як буде далі. Тому що коли над пастором нікого більше немає, можливі помилки, можливий авторитарний шлях — а виправити нікому.

Стрижневими принципами є правильне розуміння церкви, її положення та сильні горизонтальні зв’язки зі спорідненими церквами і, що найголовніше, — з Головою Церкви, Ісусом Христом.

— Ви маєте нагоду спілкуватися з представниками найвищої української влади. Яке їхнє відношення до церкви та релігії?

— Свого часу я поспілкувався з усіма президентами, починаючи з Михайла Горбачова. У першу чергу я намагався розповісти їм, ким я є і в що я вірю. Навчився я цього від Біллі Грема. Коли він увперше зустрівся з Горбачовим, то просто розказав про себе, як він вірує, чому він вірує. Це має своє позитивне враження. Наприклад, коли я дарував  Борису Миколайовичу Єльцину духовну літературу, в тому числі дитячу Біблію, він розповів, що його онучка читає зараз таку. Тобто людині хотілося сказати, що він знає і розуміє тебе. Леонід Данилович Кучма також з великою повагою говорив про віруючих. Президенти, прем’єри, інші посадовці — усі вони люди, і так само потребують Живого Слова.

Точно так я спілкувався і з президентом Віктором Федоровичем Януковичем. Він розповів про своє дитинство, про те, що виріс без батька, і в яких він ріс умовах. Людина є людина, і якщо ти відкриваєшся — вона відкриється тобі назустріч.

Тобто головне — це бути тим, ким є під час зустрічі з ними і мати свідоцтво про свою віру. А вони сприймають це абсолютно нормально. Навіть на такому рівні нашою місією є свідкувати про Ісуса Христа.

Ми дуже дякуємо Григорію Івановичу Коменданту за приділений час та цікаву бесіду!

Розмову вела Поліна Шимпф

IБЦ