Проповеди

Рейтинг:  4 / 5

Микола Романюк (Пастор Ірпінської Біблійної церкви)

Ще давно один з пасторів говорив, що немає нічого дивного у тому, що церква росте - адже все живе росте. І якраз диво полягає у тому чому церква не зростає (це стосується як духовного, так і кількісного зросту, які швидше за все не можна розділити). Це означає що вона не здорова і є те, що просто заважає її зросту. Пропоную свій погляд на вісім проблемних точок - деякі з них можуть заважати саме вашій церкві.

  1. Об’єднування проти когось чи чогось

 Чому служителям і членству церков часто легше об’єднуватися проти когось: харизматів, кальвіністів, лібералів, консерваторів чи проти чогось: одягу, стилю музики та інструментів, форм служінь? Тому що таке об’єднування на має на мені жодної праці - критикуєш собі скільки є сили, нарікаєш, зневажаєш, докоряєш і … нічого не робиш. А об’єднування ‘за’ має на меті щось зробити, досягнути, розвинути і примножити. І багато що робити. Чи не тому Ісус мало дорікав за ‘невірні’ методи чи музику. Якщо дорікав (як фарисеїв наприклад) то за небажання служити, віддавати і примножувати (притча про таланти, їхнє омертвляюче відношення до Закону і традиції. І сам стиль служіння був відкритий - Його життя і служіння були орієнтовані не ‘проти’, а ‘за’. За людей, за митників і грішників, за жінок і дітей, і навіть за книжників (як Никодим наприклад).

 В об’єднуванні ‘проти’ ми шукаємо спільних ворогів; а в об’єднуванні ‘за’ - братів і друзів для спільної ефективної праці.

 2. Орієнтованість життя і служіння віруючих головним чином на спільному богослужінні

 Саме спільне зібрання (як правило в неділю в ранці та в вечорі, а ще раз чи два впродовж тижня) часто є головною справою, чим займається церква та її керівництво. А основні небогослужбові зібрання впродовж тижня - це репетиції хору, деколи зустріч молоді. А ще можливо зустріч братерської рада, якщо вони є.

 А насправді основне життя і правдиве богослужіння християнина проходить після спільного зібрання: коли турбується про інших віруючих підтримуючи в молитві і допомозі, коли віруючий разом з невіруючим другом відвідує групу де разом вивчає Писання. Коли служить Словом і ділом в офісі, на підприємстві, сусідам і потребуючим, у фейсбуці і вконтакті. А це можливо найкраще з понеділка по суботу.

 3. Відсутність єдності

 За роки особистого служіння і спостереження за українськими церквами пересвідчитися, що найдовша і найвідоміша з записаних молитов Ісуса - це молитва про єдність (Івана 17) має неабияку вагу. Адже єдність насправді, це крихка і тендітна річ, яку легко пошкодити. Адже за єдність потрібно поборотися! І це повеління Писання, що ми її зберігали (Ефесян 4,3).  Бо розділена церква (з ворожнечею і нетерпінням віруючих одне до одного) - це найгірше свідоцтво світові. У таку церкву люди не йдуть. Вона законсервована у власному соку неприязні, нелюбові і не прощення. Братерська рада, де немає єдності між служителями, не здатна вести церкву, розглядати і приймати важливі рішення для здоров’я церкви і її членів. Вона скоріше проникнена духом конкуренції і заздрості, як готовності допомогти і послужити. Таке церковне керівництво не здатне сприяти єдності церкви і вести її шляхом духовного і кількісного зросту.

 Єдність християн можлива лише за умови практичної покори Слову і Духу.

 4. Відсутність бачення

 Пастор не існує для того, щоб було кому вести ранкове служіння: назначати проповідників, робити оголошення. Його головна задача разом з іншими братами-служителями вести церкву.

 На жаль спостерігаю і ще гірше: чимало служителів за головну турботу мають зберегти що є. І це головне бачення для їхньої церковної праці. Тому вони і пильнують, щоб молодь бува що не принесла “чужого”. Щоб хтось не почав такого, чого раніше не було. І це все при тім, що остання притча Господа Ісуса про таланти якраз і засуджує того лінивого раба, який закопав вручений йому талант. Ця притча навпаки закликає до примноження, а не зберігання, до ризику, а не до могильного спокою. Пастор і служителі - це машиністи церковного потягу, а не пожежники, які у лінивій суєті очікують наступної пожежі. Їхня задача бачити мету і вести до неї церкву. Тому існує застій і відсутність розвитку, тому вмирає благовістя, - бо ті, кого Господь хоче наділити Своїм баченням уже його собі придумали - вони сторожі, яким деколи доводиться гасити пожежі.

 А служителі, пресвітери мають бачити у вірі якою має бути їхня церква через рік, п’ять і десять років і туди вести церкву. І вона піде, нехай не одразу, нехай не сто відсотків, але всі ‘живі’ підуть. (І не варто боятися людей голосних але не духовних, (псевдо)духовних, але лінивих і не слухняних).

 5. Не розуміння місії церкви

 На питання про місію церкви багато служителів не мають відповіді, - що тоді говорити про самі церкви? Місія, або завдання церкви була, є і залишається незмінною: прославляти Бога, сприяти духовному рості і благовістити неспасенним. Саме це визначає що церква робить, а від чого може відмовитися, а не давність звичаю чи традиції щось робити і чогось не робити. Коли церква свідома своєї місії, то вона не говорить: “а ми такого раніше на робили”. Віруючі, навпаки, запитують: а що ми ще можемо зробити, щоб здійснити нашу місію тут на землі? І свої успіхи, свій стан церква оцінює за своїм виконанням місії. Тим більше, що місію для церкви Сам Спаситель Ісус зформулював: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. (Вiд Матвiя 28:19, 20)”. Її варто вкладати у вуха усіх відроджених, нагадуючи і спонукуючи їх до дії.

 6. Одноосібне керівництво

 Чому у багатьох церквах ЄХБ як правило один пресвітер, не дивлячись скільки членів церкви - 15 чи 300? Однозначно, це не євангельська вимога, адже згідно життя першоапостольскої церкви (до практики якої дуже люблять посилатися баптистські служителі) та служіння апостолів, бачимо, що слово ‘пресвітер’ як правило вживається у множині: Дії 14,23; 20,17; 1Тимофія 4,14;  Тит 1,5; Якова 5,14; І Петра 5,1.  А ще бачу дух конкуренції: страх другого чи третього пастора, який є потенційним конкурентом на моє місце. Власне така проблема (і перша і друга) і привела до надання дияконам не властиві за Новим Заповітом функцій - і опіка душеопікунська, і проповідь, і вчительство, і … багато іншого. До речі, окремі диякони за духовними дарма могли бути пресвітерами, але … такого раніше не було і “за моєї каденції не буде” (як це формулюють окремі пастори). Це породило проблему відсутності правдивого лідерства. І чим більша церква, тим очевидніша лідерська криза (досвід лідерської кризи у великих цервах у різних областях оголює цю гостру проблему сьогодення).

 Вихід один: розвивати єдність і наставництво, покаятися у гріху владолюбства, відкрити очі і побачити обдарованих молодих (віком і духовним досвідом) братів. І ввіряти та довіряти їм служіння, надаючи наставництво та посильну допомогу.

7. Застій у проповідництві

 Вагався, чи насправді проповідництва належить до проблемних областей. І дарма вагався, бо очевидно що проповідь у баптистських церквах у кризі.  Це очевидно по

•  неналежному положенні проповіді у відношенні до її важливості (часто хору приділяється більше уваги, а якість проповідей приноситься у жертву кількості);
•  відсутність цілеспрямованого навчання нових проповідників;
•  відсутність розвитку і зросту існуючих проповідників (по правді кажучи багато з яких уже не здатні зростати - їм потрібне інше служіння);
•  не розуміння наявності самої проблеми проповідництва ( “у нас все добре з проповіддю, ми гарно проповідуємо, але чогось церква любить гостей-проповідників більше, як своїх”).

 У багатьох церквах проповідь - це головний навчальний елемент: чи не тому проблема з ростом, благовістям, поверхневістю лежить на наших не біблійних, не актуальних проповідях?

 А тому керівництво церкви повинно взяти на себе усю відповідальність за стан проповідництва (Івана 21,15-17; 1 Тимофiя 4:2) і, починаючи з себе розвивати його, практикуючи гомілетичне наставництво.

 8. Пріоритет комфорту

 Це стосується членів церкви і виглядає приблизно так: на зібрання ми вже ходимо давно, у нас є своє місце. Цю споруду - Дім молитви, наш храм ми будували самі і він нам подобається: в ньому благоговійно і спокійно. Нам важливо, щоб на служінні усе було якнайкраще - пісні нашої молодості, хор - навіть якщо він поганенько співає, зате ‘в простоті’ - для Господа ж співає. У наш храм не можна будь-як і будь-хто зайти - це ж Божий дім як-не-як. А хто зайшов, той має виглядати як ми, щоб все пристойно було. У нас нема нічого тут не духовного - ніяких розваг і спорту - тут Церква, Дім молитви а не клуб. Хоч на справді багато церковних споруд у нашому братстві перетворилися на “закриті клуби для своїх”. І давно недостойна нога грішника той “святий поріг” не переступала. А їм там нічого робити - там все влаштовано для постійних відвідувачів, це їхнє місце.

 Але ‘комфорт приміщення’ - це лише матеріальна сторона комфорту членів церкви. Є гірша сторона комфорту - ми спасенні і нам добре разом славити Бога. Ми не проти грішних, але вони не хочуть до нас іти. І це виключно їхня проблема. Бо до них іти нема потреби - ми вже ходили з хором і проповідником у клуб. А вони не ідуть. А до молоді взагалі немає чого йти - з ними зовсім погано. От ми і чекаємо… Може колись Віктор Гамм знову проведе яку євангелізацію на стадіоні…

 Ця сторона проблеми змальована у посланні Лаодикійській церкві: “Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст… (Об’явлення 3:15, 16)

 Що робити? Покаятися і вернутися до першої любові. Бо саме любов до Господа Ісуса запалює серце любов’ю до грішника.

Цей, до певної міри емоційний текст, то не байдужим погляд на стан наших баптистських громад. Мій біль і моя молитва про якісні зміни, про відкриті очі пасторів на суттєві перешкоди, долання яких відкриє двері церкви поширювати Царство Боже у сучасному світі якомога більше, ширше і ефективніше. Адже ці двері Бог для нас до тепер тримає відчиненими! аолдіж

(матеріал взято з персонального блогу Миколи http://www.rmikola.com/?cat=6)