Книги пастора

Народ падає з браку розумного проводу…
Приповістки 11,14

Завершуючи у 1997 році Одеську богословську семінарію у складі групи з 15 братів (а саме скільки успішно захистило бакалаврські дипломи), ніхто й подумати не міг, що лише через 10 років новонабрана група на цю ж програму складатиме 5 братів (про конкурс і 2 людини на місце останні роки ніхто і не очікує). І це не є локальна проблема – подібна ситуація охоплює усі частини України. Хочу одразу зауважити, що мова головним чином йде про стаціонарну богословську освіту, оскільки саме сьогодні ми маємо найбільшу потребу у якнайкраще і всесторонньо підготовлених служителях.

Переконаний, ситуація яка склалася навколо богословських закладів виходить за межі тих самих закладів і зачіпає передусім церкви, їхнє майбутнє а отже й загалом усе баптистське братство.

Не один служитель як в Україні, так з-за кордону запитував моєї думки з цього приводу, тим самим спонукуючи до роздумів не лише про теперішній брак інтересу до богословських шкіл, але й щодо майбутнього християнської освіти в баптистському братстві.

Викладаючи тривалі роздуми на папір тим самим запрошую до відкритої розмови в колі церковних служителів, керівників учбових закладів, керівництва ВСЦ ЄХБ та ООЦ. Переконаний: Господь, довіривши нам служіння цього часу запитає нас, чи справді зробили ми найкращу роботу у Його винограднику.

Отже, хочу поділитися моїми спостереженнями та думками щодо факторів, які на мою думку, спричинили кризу у стаціонарній богословській освіті.

1. Якість богословської освіти.

42 – ми абсолютні лідери за кількістю учбових закладів серед усіх! християнських деномінацій України. Безперечно, більшість з них виникли між 1993 і 1997 роками, у період загальної освітньої мобілізації. Післяперебудовна молодь та зрілі служителі кинулися задовольняти освітню прогалину пострадянської епохи. Навіть найменші обласні об’єднання намагалися мати свою школу. Але первинне задовільнення у богословській освіті пройшло. Велика кількість учбових закладів, як правило, трималася на ентузіастах або ж закордонній підтримці (не лише фінансовій, але й академічній). Численні заклади не породили покликаних і достатньо фахових викладачів. Значна кількість посланих здобувати освіту на Заході і нині там. Все призвело до того, що йшли роки, а якість освіти та наявність фахових українських викладачів суттєво не зросла, як і не з’явився прошарок свої молодих богословів які б не лише викладали, але й працювали пером (клавіатурою). Відповідно численні коледжі уподібнилися у більшій мірі церковним школам, так і не знайшовши своєї спрямованості (спеціалізації). Багато служителів пройшовши такі школи уже вважаються освіченими… а фахово підготовлених проповідників і пасторів, здатних звершувати ефективне служіння у сучасному світі неабияк не вистачає. Все ж мусимо визнати, що бажання робити хоч щось і якось у галузі богословської освіти не ефективне і не далекоглядне.

Варто відзначити, що для великої кількості студентів (я в жодному разі не узагальнюю) наші богословські заклади не стали школою духовності, місцем, де вони б пережили правдиве братерство, біблійне душеопікунство, де б поглибили молитовне життя, привчилися до щоденного богошукання. Що й говорити – ще за часів мого навчання (’93-97) окремі духовні вправи існували за ініціативи самих студентів. Богословська школа пропонувала раз на тиждень служіння (не підготовлене і достатньо формальне) і наявність так званого пастора семінарії, до якого студенти мали б звертатися того одного дня коли він приходив. Керівництво стверджувало, що духовність – то відповідальність церкви. Я маю досвід 10ти років праці зі студентами (це головним чином молоді роками і вірою брати) і можу ствердити, що церкви і їхні служителі мало турбуються про практичне пізнання Бога і основ вчення, не практикують душеопікунство і не виховують у молодих віруючих духовних навичок як то щоденне читання і роздумування над Писанням, голосної і тихої молитви. Звичайно, це не стосується всіх служителів і церков, а також не можна заперечити відповідальність самих віруючих – часом новонавернені є достатньо поверхневі і не прагнуть заглиблення. Все частіше найменш підготовлені абітурієнти – це діти віруючих батьків, а часом і самих служителів. Тому глибоко переконаний разом з пасторами-викладачами нашого Інституту, що духовне виховання студента має бути складовою, важливою, невід’ємною частиною усього навчального процесу. Стаціонарне навчання – це взагалі ідеальна можливість формування духовних навичок та духовного розвитку. Переконаний, цей аспект не можна випускати з уваги також заочних програм.

Вже десять років, як ми спізнилися у тому, щоб разом визначити стандарти і вимоги для шкіл братства, що мало б стимулювати їхній розвиток. (Я далекий від заперечення ролі ЄААА, але вона не має достатнього впливу на значну частину наших шкіл). У будь-якому разі об’єднуюча і координуюча роль відповідного відділу ВСЦ ЄХБ мала б сприяти якісному розвитку шкіл.

Глибоко переконаний, що регіональні школи повинні бути: вони мають задовольняти потребу у базовій богословській освіті і виявляти покликаних людей для вищої освіти (семінарії). Найкраще, якби кожен середній богословський заклад був тісно пов’язаний з семінаріями куди він би скеровував своїх кращих випускників. І ще що дуже важливо: кожний заклад, який розраховує на тривалу перспективу має здобути свій профіль, знайти своє лице, свою, якщо хочете, спеціалізацію. Він має засвідчити церкві, потенційному абітурієнтові, що він відбувся як заклад.

Відповідальність семінарії залишається та ж: готувати фахівця, здатного працювати у будь яких у мовах, з будь-якими ресурсами. Тобто молода людина має бути не просто всесторонньо освічена, але й з хоча б малим але досвідом практичного служіння орієнтованого на просту церкву і звичайних людей. Для цього звичайно серед штатних працівників має бути церковно-орієнтований викладач з досвідом різноманітного служіння, який міг би впродовж одного або двох років супроводжувати молодого випускника-служителя у його церковному служінні (така собі духовна інтернатура).

2. Дистанція між церквами та богословськими школами.

Українські семінарії (мабуть жодна) по справжньому не залежать від українських баптистських церков. І це їхнє велике щастя – інакше їх (тих самих семінарій) ніколи б і не було. Це вражаюча, нелогічна, незрозуміла і навіть абсурдна правда. Баптистські церкви України не здатні утримувати навіть однієї семінарії – це означає для мене одне: ви нам не потрібні. Окремі пастори так відверто і говорять: нам не потрібні вчені служителі. Звичайно, багато пасторів озираючись на найгірших випускників тикають пальцем вирок – нам такі не потрібні (хоча кожен з цих «непотрібних» прийшов до семінарії з пасторською рекомендацією!?). Відсутність у церковному бюджеті пункту: «Підтримка семінарії, коледжу» насправді свідкує про шалену недалекоглядність служителів щодо майбутнього їхніх церков (які насправді не їхні, а Господні). Адже час змінився, люди, які наповнюють наші церкви сьогодні інші. Є кричуща необхідність у підготовленому служителі. Якщо церковні лідери не будуть вкладати кошти у якісне навчання молодих служителів сьогодні, то завтра нас чекає вимирання і не тому, що люди перестануть каятися, а тому що ми сьогодні були неакуратні і безвідповідальні у вихованні молодого покоління.

Хочу також ствердити, що хто свідомий поклику посвяченого духовного служіння, то альтернативи стаціонарному навчанню просто нема. І не дивлячись на гарні заочні програми – їх мета швидше допомогти служителю з великим досвідом систематизувати певні знання та отримати новий поштовх, горизонт. Бо заочна програма відмінно підходить як джерело додаткових або базових знань для особистого росту і ефективнішого служіння віруючих.

Звичайно, як випускник семінарії, я підтверджую, що 3-4 роки не роблять з брата гарного служителя. Можливо навіть у чомусь і псують його через академічну відірваність від церковних реалій. Але я не можу уявити мого теперішнього служіння без 4 років стаціонарного навчання у семінарії. (Ця моя фраза жодним чином не стосується багатьох відданих Богові служителів, які у радянські часи не просто не могли вчитися, але й були у постійному гонінні – я схиляюся перед їхнім свідоцтвом та глибоким прикладом постійної самоосвіти та любові до Бога і Його Слова). До семінарії я мав багаж трьохрічного навчання у ВЕЕ, і до тепер є палким прихильником цієї програми для церкви, але вона разом з іншими середніми учбовими інституціями покликана спорядити як найбільше віруючих і (!) виокремити здібних для посвячення біблійним наукам.

Ми потребуємо сьогодні… так, духовних братів, і… серйозно підготовлених служителів. У братстві, для звершення Господом визначеного служіння, має з’явитися когорта люблячих Бога, посвячених Йому і Його народові вчених служителів, які будуть Господню справу звершувати не тільки віддано, але й ефективно, які будуть опиратися на багату історію та цінності баптизму та застосовувати найновіші методи у керівництві, проповіді і навчанні, надійно оберігаючи церкву від зростаючої кількості очевидних і прихованих ворогів у всіх сферах.

Але біда семінарій, якщо вони не залежні від церков. Це є також причина, що в останні роки семінарії «незалежні» і від нових студентів.

Думаю, кожний серйозний учбовий заклад мав би мати не просто і не лише раду опікунів, але що дуже важливо – постійно діючу духовно-наглядово-консультативну (суть не в назві, а ролі) раду діючих, освічених, відданих Богові пасторів, дияконів, служителів, рядових освічених і духовно зрілих віруючих, які б не лише допомагали семінаріям порадами, але й стали б їхніми популяризаторами. У будь-якому разі учбові заклади потребують прикласти зусилля, щоб завоювати навіть невченого пастора який боїться вченої молоді, на сторону стаціонарної освіти. Чи це буде зроблено за допомогою спільних конференцій, зустрічей, круглих столів; чи за допомогою інформаційно-молитовних бюлетенів, чи за допомогою відвідання викладачами та студентами – можливості є. Необхідний перший, другий, третій, четвертий … кроки. Без такого зближення закладам загрожує зникнення а церкви зіткнуться через декілька років, якщо не прийде Господь, з небувалою кризою відповідних служителів.

3. Відсутність перспективи.

Звучить дуже «не духовно». Але порахуйте: три-п’ять років відданих навчанню, затрачений час, зусилля та кошти… і все це в конечному результаті ніяк не допоможе прогодувати ні себе ні тим більше родину.

Чому так багато церков, де більше 150 членів не хочуть підтримувати свого служителя? Вони хочуть гарних, глибоких проповідей, доброї душеопікунської роботи. Але звідки у пастора, яка працює повний робочий тиждень, одружений, виховує декілька дітей, візьметься на ці важливі служіння достатньо часу? А може церква звертає особливу увагу на молодь, дітей, музику, соціальне служіння і їй потрібні для цього фахові служителі? Будь-яке серйозне посвячення вимагає певних знань і багато часу.

Готовий ствердити: у наш прагматичний, діловий час як батьки так і молодь не бачать, не розуміють, для чого стратити чотири роки на навчання і не лише зусилля, але й чимало коштів, щоб згодом йти на фабрику, базар, завод щоб заробити на проживання. Тому батьки логічно радять дітям здобувати професію, секулярну освіту. Адже з цього вони згодом зможуть прогодувати себе. Останні роки складалося враження, що певна кількість молодих (і не дуже) людей поступали на богословський стаціонар щоб провести час, щоб дешево вивчити англійську, що продовжити відстрочку від армії тощо. Серйозна молодь іде в університети та інститути, проходить різнопланові фахові курси щоб згодом зануритися у щоденну марноту. А нива то по справжньому дозріла, а готових служителів як ніколи мало!

Думаю ситуація з браком студентів стаціонарних відділень семінарій зміниться, якщо церкви переглянуть своє відношення щодо фінансової підтримки служителів.

Сьогодні чимало пасторів нарікають, що вони відправили на навчання уже не одного, а назад до церкви ніхто не вернувся, а хто повернувся не хоче\не вміє служити. Є, безперечно, правда в цих словах, але кожного пастора з такою скаргою варто запитати: чи справді він відправив обдаровану молоду людину придатну до навчання та служіння? Скільки коштів церква витратила\пожертвувала на його навчання? Очікувати повернення без вкладення невірно й безпідставно.

Думаю, варто сказати, що неприйняття ряду випускників семінарій часом може бути пов’язане не стільки з неготовністю чи з не бажанням останнього служити, скільки з не бажанням самої церкви разом з братерською радою змінюватися і шукати ефективності у церковному служінні. Неєвангельська консервативність в рамках церковного усного передання часто є серйозною і визначальною лінією церковного життя. Створення строго визначених стандартів життя й поведінки в середині громади зробили церкви зручними й комфортними островами затишку для тих, хто її давно відвідує. А не бажання бути відкритими до змін, адекватними до часу робить церкву взагалі не спроможною до виконування свого призначення (сюди належить в першу чергу Велике Доручення). Судіть самі – одразу, як до церкви починають приходи не лише найбідніші і найменш освічені, але й лікарі, вчителі, інженери одразу виникає питання про якість і рівень не тільки служителя, а особливо проповіді.

4. Всеперемагаючий матеріалізм: характерна риса як сучасної церковної молоді так і їхніх батьків-прихожан.

Цю причину я свідомо залишив напослідок, оскільки матеріалізм став одним із складових аспектів щоденного українського життя. Ми з вами живемо в епоху споживачів. Так тепер називається переважна кількість наших сучасників, які живуть і працюють тяжко щоб бути спроможним купляти що завгодно і де завгодно. Вони ж приходять до церкви стають її членами, але продовжують жити за своїм споживацьким стандартом: сьогодні служіння було цікаве, а те було нудним. Від цього я отримав, а від того ні. Це мене зворушило і розчулило, а те – ні. Сьогодні людина йде до церкви аби щось отримати, а не віддати, руйнуючи тим саму суму і природу церкви, як тіла…Окрім того, немов би на догоду їм з’являється чимало інших церков, по яких людина мандрує, немов від прилавка до прилавка сучасного мегамаркету. Мусимо погодитися, що сьогодні у наших церквах все частіше трапляються люди, яких так точно змалював у своєму застереженні про останні часи ап. Павло:

2 Tим. 3,1-5: … останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися…

Сьогодні ми маємо справу з секуляризованими віруючими, поверхневою молоддю, батьками, які є далеко не найкращими прикладами для свої дітей. Світське мислення стало церковним, церква стала релігійним будинком культури. Все йде до кінця, до часу про який Господь риторично запитував, чи знайде він віру. Саме тому сьогодні важливо возносити свій голос до Господа, щоб вислав робітників на ниву. Щоб знаходилися посвячені, готові залишити все ради Господа брати і сестри.

Що ж можемо зробити сьогодні ?

· Насамперед нам потрібно вчитися говорити про кризи відверто. Сьогодні, думаю, правдивому братерському діалогові просто немає альтернативи. Такий діалог про всі ці питання мав би об’єднати як керівників богословських закладів, так і керівництво обласних об’єднань, Раду Союзу, Духовно-консультативну раду, раду пасторів великих церков. Така одностайність і посвята для обговорення та вирішення питань освіти свідкувала б про розуміння серйозності і пріоритетності богословської освіти у баптистському братстві.

· Нам потрібна розмова для того, щоб виробити спільну місію та бачення подальшого богословської освіти у братстві ЄХБ.

· Нам потрібна відверта розмова для подолання протиріч між школами і служителями.

· Нам потрібна згода для визначення функцій та повноваження Відділу освіти.

· Нам потрібна стратегія ефективного розвитку стаціонарної богословської освіти.

· Нам потрібен діалог, щоб знайти шлях до порозуміння між школою і церквою.

· Нам потрібна мужність відмовитися від кількості заради якості.

· Нам потрібна титанічна мужність і любов працювати в єдності перед лицем скорого Господнього приходу.

· Ми повинні прикласти зусилля, щоб богословські школи зуміли стати органічною частинкою братства, науковим, ресурсним, навчальним центром для задовільнення конкретних церковних потреб.

· Переконаний, у єдності нам під силу і створення приватного християнського університету (з державною ліцензією та акредитацією) для більшого впливу на молодь ВСЦ ЄХБ та світ.

Микола Романюк